10 років…

спогадиМожливо, колись я напишу щось довше за пост у фейсбуку про ці от побачення з власним чоловіком. А, може, нічого не напишу. Хоча забуду навряд чи. Ці повторення повторень; він сідає на рейсовий до Попасної, я — до Слов’янська. Одночасно роз’їжджаємося в різні боки, щоб зустрітися наступного разу там-і-тоді-не-знаю-коли.

Сьогодні вночі думала: чи могли ми десять років тому уявити все це? А було, до речі, так. У квітні 2006-го я отримала листа від незнайомого хлопчика з Черкас: «Доброго дня, Іра. Давно захоплююся вашою творчістю і вами зокрема…» От нагла морда, подумала я. Але хлопчик продовжував писати смішні листи, і я не змогла не відреагувати (що може бути сексуальнішим за вміня добре писати? )

А потім якось в кінці квітня отримала смс: «Поїхали сьогодні до Львова? » Ну, думаю, подивлюся, якщо не сподобається, нікуди я не поїду. Приходжу на вокзал — стоїть переляканий горобчик; сподобався. За місяць ми поцілувалися, ще за місяць з’їхалися, через чотири роки народили сина і посадили два дерева, а через десять — зустрілися на півтори доби в Сіверськодонецьку, щоб про все це згадати…

Дивно прозвучить, може, але вчора був один з кращих днів мого життя: сліпому повернули здатність бачити. Після місяців цілковитого оффлайну всіх відчуттів — всюди, завжди, з друзями, на вечірках, зйомках, будь-де — раптом проявилося все і вповні: кольори, запахи, звуки, смаки, деталі. Я думала, щось в мені незворотно поламалося, а, виявляється, ні… Такі справи. І хотілося би вгадати, як ми проведемо, де зустрінемо наші наступні 10 років, але хіба вгадаєш?

Іра Цілик
Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *